Розбита ваза, а винуватця немає. Зникла цукерка, хоча їсти солодке до обіду було заборонено. Знайома ситуація? Перша реакція батьків на дитячу неправду — це часто розчарування, злість і навіть страх: “Невже я виховую брехуна?”. Та перш ніж вдаватися до покарань, давайте спробуємо розібратися, що стоїть за цим явищем. Дитяча неправда — це не вирок, а радше сигнал, важливе повідомлення, яке ваша дитина, можливо, не може передати іншим шляхом. Це природний етап розвитку, який дає нам, дорослим, унікальну можливість навчити дитину чогось значно ціннішого за сліпу слухняність — чесності та довіри. Про це пише Pixelinform.
Від фантазії до страху: що ховається за дитячою неправдою?
Чи завжди дитяча “брехня” є свідомим обманом? Зовсім ні. Причини залежать від віку та обставин, і розуміння цих мотивів — перший крок до правильної реакції. У найменших, дітей до 5 років, межа між реальністю та фантазією ще дуже розмита. Історія про те, як іграшковий динозавр з’їв усе печиво, — це не спроба обману, а прояв творчого мислення. Карати за таке — все одно що сварити за малюнок на стіні. А от у школярів мотиви стають складнішими. Найчастіше діти кажуть неправду через:
- Страх покарання. Якщо дитина знає, що за погану оцінку чи розбиту чашку на неї чекає сувора догана або обмеження, вона інстинктивно намагатиметься уникнути негативних наслідків. Задумайтесь, можливо, ваша реакція на помилки є занадто різкою?
- Бажання уваги та визнання. Іноді діти прикрашають дійсність або вигадують неймовірні історії, щоб здаватися цікавішими в очах друзів чи навіть батьків. Особливо, якщо їх часто порівнюють з іншими: “А от Петрик вже читає, а ти…”.
- Наслідування дорослих. Діти — наші дзеркала. Коли вони чують, як мама просить сказати по телефону, “що її немає вдома”, або тато розповідає про “незначне перевищення швидкості”, вони засвоюють модель поведінки. Так звана “брехня на благо” для них виглядає цілком прийнятною.
Реакція, що будує довіру, а не стіни
Отже, ви спіймали дитину на неправді. Що робити? Ваша перша реакція може або зміцнити ваш зв’язок, або навчити дитину брехати більш майстерно. Головне правило — зберігайте спокій. Емоційний вибух лише підтвердить дитячі побоювання і змусить наступного разу приховувати правду ще ретельніше. Спробуйте діяти інакше. По-перше, з’ясуйте мотив, а не просто констатуйте факт брехні. Замість “Ти знову мене обманюєш!” запитайте: “Я бачу, що сталося ось так. Розкажи, чому ти побоявся сказати правду?”. По-друге, обговорюйте наслідки. Не ті, що ви вигадаєте (тиждень без мультиків), а реальні — втрату довіри. Поясніть, що коли людина бреше, їй стає важче вірити, і це псує стосунки. І найважливіше — завжди заохочуйте чесність. Якщо дитина наважилась зізнатися у проступку, подякуйте їй за сміливість, навіть якщо правда вам не до вподоби. Це покаже, що ваша любов і прийняття сильніші за будь-яку помилку.
Пам’ятайте, ваша мета — не виростити дитину, яка ніколи не помиляється, а виховати людину, яка не боїться визнавати свої помилки. Кожна неприємна правда, сказана вам в обличчя, — це не привід для гніву, а величезний кредит довіри. І саме від вашої реакції залежить, чи буде цей кредит зростати, перетворюючись на міцні та чесні стосунки на все життя.