«Весь у свого татка», — лаються на дітей мами, особливо якщо в сім’ї негаразди, і тато відіграє негативну роль. Ще варіант: «вона повна копія своєї бабусі», — коли хочуть похвалити малечу або зробити приємне літній родичці. Давно вважається, що характер передається у спадок. Як гени ляжуть, такою і виросте маленька людина, та вихованням справі не допоможеш.
Генів доброти, злості чи жадібності – не існує. Але гени визначають чутливість до гормонів, а вони, в свою чергу, керують емоціями.
Так, підвищена чутливість до дофаміну наділяє нас азартом, бажанням рухатися вперед. Ті, у кого чутливість до дофаміну низька, відчувають величезний стрес, якщо потрібно змінити звичне оточення.
Гени, які визначають чутливість до окситоцину, відповідальні за емпатію, почуття спорідненості, прихильність. А відповідальні за чутливість до тестостерону пов’язані з рівнем агресії.
Гени жадібності та щастя
Наприклад, існує дослідження, що стосується жадібності. Вчені з Єврейського університету в Єрусалимі сенсаційно повідомили світові, що вони виявили ген жадібності та безжалісності. Щоправда, він також зав’язаний до підвищеної чутливості до гормонів. Мова про AVPR1A — аргінін-вазопресиновий рецептор. Ці рецептори знаходяться у мозку, печінці, нирках, судинах, капілярах. Вони бувають трьох типів, причому у людей з патологічною жадібністю AVPR1A найчастіше зустрічається найкоротша версія.
Центри винагороди в мозку цих людей не отримують або отримують меншою мірою задоволення від альтруїстичних дій, і це, можливо, змушує їх поводитись егоїстичніше, – кажуть дослідники.
А все через погану чутливість до вазопресину, гормону, який відповідає за «просоціальну» поведінку.
Приблизно така сама історія з відкритим «геном щастя». Вчені з Університетського коледжу Лондона виявили, що власники довшої версії 5-HTTLPR почуваються щасливішими за інших і вміють радіти навіть дрібницям. Цей ген відповідає за вироблення та транспортування серотоніну.
Ми виявили, що люди з довшим, ефективнішим варіантом цього генотипу повідомляють про більшу задоволеність життям — каже один із авторів дослідження Ян-Еммануель де Неве з Оксфордського університету.
Гени важливі, але не лише вони
Експерт вважає: щоб зрозуміти, як ми успадковуємо риси характеру батьків, потрібно розібратися, що таке психіка, та які завдання вона виконує. Вважається що наша психіка почала формуватися з появою у живих істот органів пересування.
Але цього було мало, оскільки хаотичний рух не становить мети, тому сформувалася чутливість, яка допомагала орієнтуватися у подіях довкілля. Чутливість допомагала розділити події на сприятливі та несприятливі, і приймати рішення, куди спрямовувати свій рух.
Завдяки цьому почали формуватися перші органи чуття, які стали основою психіки. Було три етапи її розвитку:
- сенсорний етап: у найпростіших були тільки сенсори — на інформацію, що постачалася ним, організми могли реагувати;
- етап сприйняття: цьому етапі жива істота вже могла аналізувати об’єкти та їх властивості;
- етап інтелекту: ссавці стали здатні накопичувати досвід, аналізувати та відбирати найбільш ефективні способи орієнтації у просторі та взаємодії з навколишнім середовищем.
В результаті ускладнювалися поведінка та відносини зі світом, оскільки почуття та розуміння світу ставало об’ємнішим.
Виходячи з цього, ми можемо сказати, що психіка – це не функція генів або мозку. Це сукупність розумових процесів та явищ: відчуття, сприйняття, емоції, пам’ять; вид взаємодії людини та навколишнього середовища.
Взаємодія з емоціями
Наші пращури у пошуках ефективних способів виживання розвивали свої функції орієнтування. Але вони не стали орієнтуватися один на одного, а почали об’єднуватися в групи і виявилося, що така організація успішніша у питанні виживання. Так з’являлася соціальна основа, суспільні форми в результаті витіснили біологічні закономірності.
При вихованні ми не просто годуємо дитину, захищаємо, – пояснила психолог. — Ми розмовляємо, навчаємо мові, передаємо свої цінності та погляди, переконання та життєві настанови.
З моменту народження у малюка є потреби у сні, їжі, контакті з рідними. Він про них «повідомляє», як може, а батьки їх задовольняють. Так дитина вчиться вперше взаємодіяти зі світом. Від того, як батьки взаємодіють з малюком залежить те, які сформуються у нього відносини зі світом, навколишніми предметами та людьми.
Згодом саме ставлення до людей та предметів стає основою появи емоцій. Емоції, своєю чергою, визначають ставлення людини до чогось.
Коли дитина починає говорити, вона вчиться пояснювати свої емоції словами. Здебільшого вона навчається цьому у батьків, героїв казок із мультфільмів. Таким чином дитина вчиться взаємодіяти зі своїми емоціями на основі мовних вказівок дорослих та копіювання їх моделей поведінки.
Вплив середовища вирішує
Характер – це система постійних властивостей психіки, що визначають поведінку особистості та основні особливості її взаємодії з навколишнім світом. Характер формується все життя.
У визначенні характеру існує поняття особистості. А особистість людини формується прижиттєво. Індивід, включений у соціальне суспільство, стає особистістю. Тому характер людина не успадковує. Натомість успадковує темперамент.
Темперамент залежить від властивостей нервової системи. Темперамент визначає лише особливості психіки та поведінки людей, які не можна оцінювати як добрі чи погані. Характер, навпаки, можна оцінювати за вчинками, що здійснюються людиною, незалежно від того, в яких конкретних видах діяльності та обставинах він проявляється.
Наш характер проявляється у поведінці, а поведінка залежить від інформації про все те, що нас оточує. Якщо припустити, що характер — уроджений, то в генах має бути інформація про те, де ми будемо жити і які дії робити. Але ми не можемо знати, в яке середовище потрапить конкретна народжена дитина. У повній чи неповній сім’ї житиме, у дитячому будинку чи з бабусею. Одна і та ж людина може вирости абсолютно з різним характером.
А ще дуже гарний приклад того, як характер може трансформуватися в процесі життя, — коли дітей забирають з дитячого будинку. Вони здатні розтанути, полюбити, увібрати цінності прийомних батьків.
