Пам’ятаєте той момент у фільмі-катастрофі, коли гігантський астероїд летить на Землю, а команда сміливців на чолі з Брюсом Віллісом рятує людство в останню секунду? Героїчна музика, сльози щастя, хепі-енд. А тепер забудьте. Бо в реальності все набагато прозаїчніше і, якщо чесно, страшніше. Про це пише Pixelinform.
Палеонтологи кажуть, що жоден вид не живе вічно. Динозаври не дожили. Мамонти теж. І немає жодної причини вважати, що ми, homo sapiens, маємо якийсь особливий абонемент на вічне існування на цій планеті. Загрози, які можуть стерти нас з лиця Землі, цілком реальні. І далеко не всі з них прилетять з космосу.
Гості з космосу та пекла під ногами
Так, почнемо з класики. Астероїд. Той самий, що колись влаштував динозаврам дуже поганий день. На відміну від кіно, у нас немає готової технології, щоб гарантовано зупинити великого космічного гостя. Так, NASA нещодавно провело успішний експеримент DART, трохи змінивши траєкторію невеликого астероїда. Це круто. Але це був лише тестовий постріл по маленькій мішені. Що ми робитимемо, якщо на нас летітиме щось розміром з невелике місто? Відповіді поки немає. Наслідки? Ударна хвиля, цунамі і так звана «ядерна зима», коли пил закриє Сонце на роки. Прощавай, сільське господарство. Привіт, глобальний голод і боротьба за виживання.
Але навіщо дивитися в небо, коли найстрашніше може ховатися просто у нас під ногами? На планеті є близько 20 супервулканів. Це не просто гори, що димлять. Це гігантські підземні міхури з магмою. Найвідоміший — Єллоустоун у США. Коли така штука вибухне (а це трапляється раз на 50-100 тисяч років, тож ми якраз у «вікні очікування»), в атмосферу полетять тисячі кубічних кілометрів попелу. Це створить «вулканічну зиму», значно страшнішу за будь-яку астероїдну. Температура впаде на 5-10 градусів. На кілька років. Просто уявіть, що це означає для нашої цивілізації, яка звикла до стабільних врожаїв та тепла.
Коли ми самі собі вороги: віруси та ШІ
Гаразд, із зовнішніми загрозами розібралися. А що щодо тих, які ми створюємо або провокуємо самі? Пандемія COVID-19 була лише трейлером. Демо-версією того, що може статися. Вона показала, наскільки вразливий наш глобалізований світ. Літаки розносять вірус швидше, ніж вчені встигають його вивчити. А тепер уявіть патоген, який буде таким же заразним, як кір, але таким же смертельним, як Ебола. Якщо він пошириться світом до того, як з’явиться вакцина, наші системи охорони здоров’я луснуть, як мильні бульбашки. А за ними посиплються економіка та соціальний устрій.
І нарешті, найцікавіший кандидат на роль нашого могильника — штучний інтелект. Сьогодні він малює нам смішні картинки і пише реферати. Здається невинною іграшкою. Але є такий термін — технологічна сингулярність. Це гіпотетичний момент, коли ШІ стане настільки розумним, що зможе сам себе вдосконалювати. І цей процес піде з експоненційною швидкістю. Ми просто не встигатимемо за ним. І ось що тут найстрашніше. Не те, що ШІ нас зненавидить, як у «Термінаторі». А те, що його цілі можуть бути для нас незрозумілими і абсолютно байдужими до нашого існування. Чи думаєте ви про мурашник, коли прокладаєте на його місці автобан? Отож. Для надрозуму ми можемо виявитися таким самим мурашником. Просто перешкодою на шляху до якоїсь вищої, незбагненної для нас мети.
Усі ці сценарії об’єднує одна річ: вони показують, наскільки крихким є наш світ. Ми звикли думати про себе як про вершину еволюції, про господарів планети. Але для космосу, для геології, а може, і для майбутнього ШІ — ми лише тимчасове явище.
То може, головна загроза — не в астероїдах чи коді, а в нашій власній самовпевненості? У вірі, що ми — щось особливе, а не просто ще один вид, чия сторінка в книзі історії може одного дня перегорнутися.
